Дещо з історії Старосамбірщини

Старосамбірщина і кожен її населений пункт зокрема – це дорогоцінне намисто, де кожна перлина виграє розмаїттям барв. Як і вся Україна, Старосамбірщина творить свою власну історію і культуру протягом тисячоліть. Сліди перебування людини на території району сягають у палеоліт. Вони збереглися в землі у вигляді залишків жител і поселень, різноманітних знарядь праці, предметів домашнього вжитку. Виявлено стоянку первісних мисливців часів палеоліту біля Старої Солі.

Найдавнішою пам'яткою доби неоліту в районі є поселення культури лінійно-стрічкової кераміки. У своїй праці "Нові пам'ятки епохи каменю і доби бронзи Бойківщини" В. Конопля пише: "На території Старосамбірського району Львівської області відкрито ряд пам'яток пізнього палеоліту, неоліту, енеоліту і доби бронзи". Це показує, що Старосамбірщина є однією із територій України, яка була найдавніше заселена.

На терені Старосамбірського району перші люди з’явились в епоху так званого пізнього палеоліту, тобто 40 -11 тис. років тому.

Багато різних етносів закорінювалось тут від прадавніх часів.

Слов’янське плем’я карпатських хорватів оселилось тут в Vст. В ІХ ст.  край  увійшов до складу Великоморавського князівства. На початку Х ст., перед лицем угорської загрози карпатські хорвати прийняли протекторат Києва. В  907 році вони взяли участь у поході київського князя Олега на Константинополь.  Правомочність приєднання цих земель до Київської держави закріпили два шлюби з чехинями  князя Володимира (980-1015). Як сказано в тогочасному літописі, "жив він із князями навколишніми у мирі - з Болеславом ляцьким, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським - і був мир межи ними і дружба”.

Згодом край став частиною Перемиського князівства, політичний, економічний та культурно-релігійний підйом якого пов’язаний з Володарем Ростиславовичем (1092-1124). Він розпочав будувати потужну Карпатську оборонну лінію, яка захищала кордони та торговельні шляхи від військ Угорського королівства. Її творила значна кількість укріплених поселень, розташованих при дорогах на Дуклівський, Лупківський (Радошицький), Солінський, Ужгородський, Ворітський, Вишківський (Торунський) перевали; при "Руському путі”. Сліди городищ  виявлені в Библі, Болозові, Букові, Великосіллі, Великій Лінині, Великій Сушиці, Гуманці, Дроздовичах, Лаврові, Міжинці, Мурованому, Нижній Вовчій, Передільниці, Старому Самборі, Стрілках, Стрільбичах. Одна з найважливіших трас проходила через  сучасні Старий Самбір, Тершів, Спас, Ясеницю Замкову, Розлуч до Ужоцького та Ворітського перевалів. Меншим колонізаційних рух був у горах Бескидах (назва яких походить від назви гірського пасма Бескид поблизу Лупківського перевалу). Важливим прикордонним військовим та торговим центром там став Сянок, згадуваний в літописах від 1150 року.

Князь Ярослав (1153-1187) продовжив укріпляти оборонну систему, за що його і прославляв автор "Слова о полку Ігореві”: "Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш на своїм злотокованім престолі. Підпер ти гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві путь, затворивши  Дунаю ворота...” Перед смертю князь "повелів роздавати майно своїм монастирям і вбогим... Монахів же і їх прибутки призначив для навчання дітей. За його правління в краї засновується низка обителей, і насамперед найславніша - Святоонуфріївська у Лаврові.

У 1199 році Східне Прикарпаття приєднує до своїх володінь волинський князь Роман Мстиславович, тим самим засновуючи Галицько-Волинську державу.

Стратегічне значення краю посилилось після шлюбу Лева Даниловича з донькою угорського короля Констанцією та приєднання 1290р. до князівських володінь сусіднього Закарпаття.

Найважливішим поселенням краю у давні часи були згадане у літописі під 1254 році місто Солі (тепер Стара Сіль). Солеварне виробництво тут велося ще від  ІІ тисячоліття до н.е.  і закінчилось аж у  1853 році. Володіння соленосним районом було головною причиною приєднання цієї хорватської землі до Великоморавської, а потім і до Київської держави. Значні прибутки від продажу цього вкрай необхідного всім продукту надходили до князівської скарбниці, з них утримувалось військо.

Сформовану у топки (конічної форми грудки) сіль на возах транспортували на Волинь. У Луцьку бочки перевантажувались на човни і по річках Стирі та Прип’яті через Чорнобиль доправляли у Київ. На Захід суходолом везли сіль через Перемишль. А далі цей торговельний тракт йшов через митниці цестерціївського монастиря в Єнджеюві до Кракова, а цестерціївської  обителі в Сулейові - на Помор’я. Велике значення мав і водний шлях по Сяну та Віслі.

Місто Солі було центром агломерації, яку творили ще декілька поселень. Самбір виконував оборонну функцію на стратегічній дорозі при виході з Карпат. За це говорить і його назва, яка у старослов’янській мові означала  "проїзна сторожова вежа”. Натомість Лаврівський та Спаський монастирі стали знаними релігійно-культурними центрами.

Відтоді, за винятком періоду 1370 - поч.1387 роках, коли Галичина рахувалась угорською провінцією, її землі близько 400 років   перебували у складі Польського королівства. Вже за правління в Галичині Владислава Опольського (1372-1378). розпочалась міграція на Східне Прикарпаття німців, сілезців, волохів (предків сучасних румун та молдаван). Так переселенці з Опавської Сілезії Герборд та Фрідріх отримали 1374 року від князя села Добромиль, Смільницю, Стар’яву, Сушицю, Хирів, Городовичі, Ляшки, Чаплі, Сусідовичі. Він дозволив заснувати тут одне місто з мурованим замком та організувати всі ці поселення на німецькому, польському чи волоському праві. Брати стали протопластами магнатського роду Гербуртів, який на на 1589 році володів містами Добромилем та Фельштином, селами Поляною, Тернавою, Ляцьким, Миговим, Княжполем, Папортним, Кропивником, Арламовим, Квашениною, Макуневим, П’ятницею, Глибокою, Сусідовичами, Буковою, Коневом, Болозовим, Вовчою, Товарною, Грабівницею, Передільницею, Губичами, Міженцем, Стороневичами, Боратичами, Гдешицями, Радохинцями, Зоротовичами. У 20-х рр. ХУІІ ст. цими маєтностями вже володіли Конєцпольські. По жіночій лінії частину земель Гербуртів успадкували і Тарли. У 1589 році їм належали місто Хирів, села Ляшки, Березів, Поляна, Велика та Мала Сушиця, Мочари, Завадка, Гусів, Гусовець, Гребне, Чаплі, Гуманець, Слохині, Городовичі (які на поч. ХVІІ ст. перейшли до чеського за походженням роду Мнішків).

Спитко Мельштинський, приближений короля Ягайла, отримав від нього Самбірщину як спадкове володіння, на князівському праві. У 1390 році він перемістив столицю волості у Погонич, давню князівську мисливську резиденцію, перенісши на неї і давню  назву. Відтоді первісний Самбір став іменуватись Старим Містом. Згодом на території волості сформувався великий господарчий комплекс - Самбірська економія, прибутки з якого йшли на утримання королівського двору. Проіснувала вона до кінця XVIІІ ст.

Північна частина сучасної Старосамбірщини входила до Перемиської волості. Бескиди натомість перебували у складі Сяноцької землі.

Найвпливовішим українським феодалом Галичини II пол. XIVст. був Ходко Бибельський, по жіночій лінії поріднений з династією Романовичів. На "село Бибел з присілками Пачковичі та Жасковичі, села Комаровичі, Узворотковичі, Нікловичі, Ворховичи”  його рід мав надання ще від князя Льва. У всіх тогочасних грамотах боярин виступав першим після тогочасних правителів "Руського князівства”. Однак вже його спадкоємці задля отримання державних посад чи одруження змушені були міняти обряд. Досягти певного суспільного становища український шляхтич міг лише обравши духовну кар’єру. В цьому відношенні унікальним є рід Терлецьких. Його родоначальне село Терло дало Церкві аж п’ятьох владик.

Згодом нащадки колишніх бояри за своїм економічним і соціальним становищем вже мало чим відрізнялася від підданих. До того ж часто  одним невеликим малоземельним селом володіло багато спадкоємців-шляхтичів. Так, зокрема, 1589році у Городиші таких було 5, та по 11 в Созані та Тур’ї.

В краї було 3 державні та 5 приватних міст:  Стара Сіль, Старий Самбір, Нижанковичі, Нове Місто Библо, Фельштин, Добромиль, Хирів, Ляшки Муровані. Якщо перші два з них поновили свої давні магдебурзькі привілеї, відповідно  1421 та 1533 роках, то всі інші тримали їх вперше  в ХV та ХVІст.  Однак окрім Старої Солі, інші міста так і не змогли стати важливими економічними центрами.

Важливою суспільною та культуротворчою силою XVI-XVIII ст. в містах були прицерковні братства. При них діяли шпиталі, школи, скрипторії. Братчики залучали до оформлення своїх храмів найкращих іконописців, а до керівництва хорами - високопрофесійних співаків. Тим самим вони  сприяли широкому засвоєнню нової системи естетичних поглядів на образотворче та музичне мистецтво.

Відомий у Речі Посполитій культурний осередок діяв в Добромилі,  при дворі знаного польського діяча Яна-Щесного Гербурта (1567-1616). Тут панував культ знань, що знайшов свій вираз навіть у архітектурі й оформленні Низького замку. На стінах чотирьох його башт були намальовані відповідні символи та алегорії. Протягом 1611-1615роках  у цьому місті побачили світ польські історичні праці Вінцентія Кадлубека та  Яна Длугоша. Магнат прославився своїм українофільством; зокрема, він написав публіцистичну "Думку про руський нарід” (1611).

Поступовий економічний занепад краю спричинили татарські набіги кінця ХV - кінця ХVІІ ст., військові дії  часів Визвольної війни 1648-1654 роках, напади шведських та трансільванських військ; перемарші польських, російських, шведських, саксонських, трансільванських військ на початку XVIІІст. Його наглядно ілюструє опис Старого Самбора 1714 року.: "Після двох років прогресуючої епідемії було в ринку замешканих 9 будинків. Тепер минулого року згоріла його верхня частина, так що залишилось 7 будинків. Пустих пляців, порослих травою на позаринкових вулицях 11. Будинків в тилу ринку 35, з них пустих 11, порослих травою пустих пляців 41. Під час епідемії померло осіб польської релігії 37, осіб української релігії 289, в тому числі самих господарів 50. І скотини здохло дуже багато. Через те, що місто стоїть на великому тракті, не омине його жодний жовнір, ані польський, ані іноземний. Тому мешканці обтяжені їх безконечними переходами, ночівлями, кормленнями, контрибуціями. Поля лежать пусті, бо немає після епідемії кому їх засіяти. Хто ж посіяв, то все це загубили повінь та Дністер. Два роки саранча яре збіжжя повністю виїла”.

Довготривала економічна та політична криза в Речі Посполитої закінчився наприкінці XVIІІ ст. ліквідацією держави сильнішими сусідніми монархіями. За першим поділом (1772) Галичину перебрала собі Австрійська імперія.

Значні територіальні, політичні та демографічні зміни настали в І пол. ХХст. Після розпаду Австро-Угорської імперії, внаслідок польсько-української війни (листопад 1918 р. серпень 1919року) та рішення від 14 березня 1923 року Ради Послів країн Антанти  Галичина перейшла до складу Польської Республіки.

Натомість, 23 серпня 1939 року, за таємним додатком до угоди про ненапад між гітлерівським Третім Райхом та сталінським Радянським Союзом більша частина Галичини визнавалась територією СРСР. Який і зайняв її на початку Другої світової війни. Обидва тоталітарні режими почали проводити політику терору щодо місцевого населення. На піднімецькій території створюються для євреїв гетто; ув‘язнюється частина інтелігенції. Масштабнішими були на той час репресії на підросійській території. Тут розпочались повальні арешти державних урядовців, офіцерів, поліціянтів, політичних діячів, інтелігенції. Протягом 1939-1940років частину з них (військових, службовців) розстріляли, інших вивезли на Схід та Північ  СРСР. Тоді було депортовано 10% населення Галичини (поляків, українців, євреїв). Відразу після початку фашистсько –совєтської війни 22 червня 1941 року всі політичні в’язні тюрем були вбиті. Зокрема,  на околиці Добромиля Саліні вони були заживо скинуті в шахти. До літа 1943 року німецько-фашистськими окупантами було знищене все єврейське населення. Під час Ялтинської конференції 4-12 лютого 1945 року кордони вересня 1939 року були визнані керівниками СРСР, США та Великобританії.

9 вересня 1944 року в Любліні комуністичний Польський комітет національного визволення та уряд т.зв. УРСР підписали угоду про взаємну добровільну евакуацію польського та українського населення. Значна частина населення Лемківщини виїхала тоді в Україну. Всіх інших,  в рамках поведеної протягом 28 квітня – 12 серпня 1947 року  операції «Вісла», було примусово виселено польським комуністичним режимом в західні та північні райони країни .

Незначна корекція кордону відбулась згідно договору від 15 лютого 1951 року між СРСР та ПНР. Тоді взамін за багатий на вугілля район при Західному Бузі Польща отримала нафтоносну ділянку  навколо Нижніх Устрик. Відсутність взаємних територіальних претензій між відновленою Українською Державою та Польською Республікою засвідчив підписаний у Варшаві 18 травня 1992 року "Договір про добросусідство, дружні відносини і співпрацю”. Повсякденно ця угода підкріплюється теплими, приятельськими взаєминами населення Бєщадського повіту та Старосамбірського району.

           В післявоєнні часи пам’ятки культурної спадщини були під загрозою знищення, але незабуті людьми. В населених пунктах району залишилися пам’ятки сакрального мистецтва – бойківські церкви, є мальовнича природа, привітні люди Але, на жаль, на сьогоднішній день   ці складові не в повній мірі використовуються для розвитку громади. В час динамічних змін, органу місцевого самоврядування необхідно постійно бути в пошуках щодо забезпечення життєздатності своїх громад, вміло і мудро використовувати внутрішній потенціал (природний, культурний тощо) задля повноцінного розвитку.

          Знаходячись на кордоні з Європейським Союзом район не використовує свого потенціалу культурної спадщини. Тому вирішено максимально ефективно запровадити модель інтеграції і природних ресурсів, і історичну спадщину, краєзнавство і людський потенціал, підприємницькі структури, як пріоритетний напрямок розвитку громад Старосамбірського району   на майбутні 10-15 років.

За матеріалами інтернет видань

                                                                                                Михайло ГАЛЕВИЧ