Подих спеки сягнув і гірської полонини. А квіти усміхалися. Щиро, непідробно. Хотілося спитати у них: чому не плачете? Липневе сонце досушує поле. Навіть могутні дуби на узліссі – і ті посумніли, їх різьблене листя – без полиску і щепітливої радості.

Квітоньки ясні, веселоньки земні! Невже світанково-ранкова роса у таку спековінь дає вам наснагу відкривати людям неповторність своєї пелюсткової душі?

Ось лісові дзвіночки кличуть до себе чистими синіми очима. А материнка – духмяністю рожево-синюватих скромних китиць. Звіробій – щедрим золотим розливом. Дикі гвоздики – вогнистими зірочками, яскравими, як горіння молодого серця.

Квіти. Одні відкривають свою пелюсткову душу зранку. Інші – в полудень, деякі аж тоді, коли літнє сонце починає багровіти від надвечірньої втоми.

Проліски спалахують голубизною від першого березневого промінчика сонця. Бо вірять у весну, її животворну силу.

Хто дарує більше проміння довколишньому світові: люди чи квіти? Напевно той, хто щиріший до життя. Барвисте море лугів і полонин усміхається людям аж до теплих осінніх заморозків.

А люди? Чи всі вміємо непідробно усміхатися? Не тільки дорогій неньці. Коханій. Маленькій донечці чи синочкові …а й незнайомому перехожому, в якого, можливо, болить серце від втоми літ, образливого слова, або просто від ностальгії за усмішкою. Теплою, як весняна небосинь.

І чи  всі ми вміємо бачити яснопромінне тепло усмішок ромашок і волошок край стежини у полі, бо інколи холодно топчемо їх важкими чобітьми чи безжалісно вириваємо заради хвилинної втіхи. Зірвані квіти вмирають усміхненими.

Людські усмішки. Що у них – від квітів? Голуба чистота почуттів чи синя замрія ранкової тиші душі? Палкий вогонь любові? Чи, може, стримана мудрість життєвої зрілості?

На відміну від квіток людські усмішки… стобарвні і безбарвні. Теплі і холодні. Приховані і щирі. Невимушені і хитрі. Виразні і завуальовані. Високі і низькі. Артистичні і безглузді.

Хто ж кому має заздрити?! Квіти не вміють лукавити, а ми з часів Адама і Єви часто у фальшивій посмішці ховаємо свою хворобливу душу. Інколи звіринну.

Чи плачуть квіти? Плачуть. Це тоді, коли ми сміємося крізь зуби, щоб втопити свойого ближнього у ложці води.