Усі ми радіємо, що скоро Незалежності України виповнюється 21-й рік. Ще такого тривалого періоду в історії нашої державної самостійності не було. Але чи побудували ми за цей час справді Українську Державу? Як на мене, ні! Чого ж нам найбільше не вистачає? Чому ми досі не самоусвідомили вітчизняний парадокс: «Багата Україна – бідна країна, зубожілий народ та не національний інформаційний простір». Відповідаю коротко: нема людей! Нема людей великого інтелекту і душі, моралі та фаху, які б перетворили наші поки що багаті ресурси в творчий потенціал народу. Помилкою, якщо не брехнею, є твердження, що буцімто Україна має великий потенціал. Україна має чималі ресурси – земельні, мінеральні, лісові, водні та інші. Але ті ресурси ще треба перетворити засобами мудрої та вмілої діяльності у відповідний потенціал. Ресурс – це те, що маємо, володіємо; це те, що нас оточує, а потенціал – це якісний показник нашої з вами праці; індикатор того, як ми розпорядилися наявним добром, наскільки якісно використали багатство, яке маємо, – що нам було дано природою і Богом. Отже, потенціал завжди пов’язаний з діяльністю людини, він характеризується якістю праці, достоїнствами її виконавця і носія, врешті, його людяністю. Не все людське є людяним. Народу багато, а людей мало. Як у Біблії: багато було запрошено, але мало прийшло. Потенціал віддзеркалює не кількість запрошених, а хто і як відгукнувся на запрошення. Адже просили всіх.
Більше десятка років тому під назвою «Нема людей…» я надрукував статтю в львівській та всеукраїнській пресі, в журналі «Універсум». Цю назву я взяв в лапки і поставив після неї три крапки, бо не мною вона була придумана. Назву я запозичив із записника державного діяча часів УНР Микити Шаповала. Він, будучи в уряді Української Народної Республіки і проаналізувавши причини її падіння, у своєму щоденнику коротко та з відчаєм занотував лише два слова: «Нема людей»… Коли я це прочитую, то щораз більше розумію, що біда з людським чинником не тільки наскрізь пронизує нашу історію, а і нині дошкуляє неабияк. Ґанч кочубеївщини й зараз пронизує всі рівні влади, починаючи від президентів, урядів, ВР і закінчуючи так званою опозицією, де всі псевдолідери насамперед бачать себе гетьманами, а не багату і сильну Україну, щасливий народ.
Я недаремно навів думку діяча УНР. Крізь майже столітню призму цих двох гірких слів надзвичайно чітко вимальовуються причини сучасного стану України, наміри внутрішніх і зовнішніх недоброзичливців далі її ділити, регіоналізувати, російщити, а відтак знищити як таку. Через цю призму виразніше видно недолік усього нашого політикуму: видається, що у нас буцімто багато партій, а насправді – лише дві. Одна та, члени якої хочуть, щоб Україна була українською, а друга – щоб залишалася російською. За словами «Нема людей» проглядається і рецепт подолання корупції: треба всього-на-всього знайти людей, які не заробляли б на владі. Саме від людської якості залежать спекуляції у ВР пригніченням російської мови, інспірації потребою «русского мира» в релігії, труднощі вибору векторів інтеграції України в політиці. Недаремно кажуть: справжніх людей усюди треба шукати зі свічкою вдень.
Вже на самому початку Незалежності ми не мали ні Вацлава Гавела, ні Леха Валенси, у нас навіть не було українського Бразавскаса. У нас не було належного першого секретаря ЦК КПУ. Ми мали третього секретаря з ідеології, якому за його функціями треба було ходити в провінційному Києві «поміж краплями дощу». Він так й далі ходить. Діаспора Прибалтійських республік дала своїм народам діячів, котрих народ вибрав президентами. Кого дала українська діаспора материнській Україні: Зварича чи Зваричів?! З іншого боку, якби сталося, що на Президента України висувався б діаспорник, то чи прийняв би його український соціум, якому влада і опозиція так легко одягають рожеві окуляри, на вуха вішають локшину, в результаті – духовний параліч і політичний бедлам. А чи опозиційний КОД є духовно-інтелектуальним кодом нації, які культурні цінності їхнього буцімто об’єднання? Ні влада, ні опозиція не в стані були достойно відреагувати разом на образливий ляпас Путіна, який він собі дозволив в Криму щодо України, її Президента. Вони можуть скільки завгодно сперечатися всередині країни, але коли йдеться про Україну, то повинні синергетично виступити на її захист. Опірність влади Москві відома ще з Харківських домовленостей, але, на жаль, спроможність опозиції виявляється лише в «підхіхікуванні» Путіну над отруєним президентом. Хіба це не огидно?
Дедалі більше я переконуюся, що нам треба відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи зі стану нашого народу – його національного репера. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, постетно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто не зважає на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра І вирізали Батурин, Катерина ІІ знищила українське лицарство – Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели «пацифікацію», німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і поперек перерили українську землю. Проте ніхто не хоче бачити, нікому не болить, що до нас впродовж тривікового поневолення застосовували тактику «зрізання елітних колосків».
Про що йдеться. Якось прочитав притчу: один диктатор вирішив сина відправити на науку до іншого правителя, аби той навчив його азам керування поневоленими народами. Минає час, а вихованець гуляє при дворі диктатора і про жодні принципи менеджменту з вуст вчителя не чує. Аж одного разу диктатор запрошує свого вихованця поїхати з ним верхи на конях. Виїхали вони в поле, де гойдалася великим ланом пшениця. Всі колоски рівні, але кілька височіють над іншими. Диктатор пальцем показав на них, зліз з коня і, зрізавши їх, мовчки розтер та кинув на суху дорогу. Не сказавши ані слова, він повернув коня і поїхав до палацу. Ось і вся наука загарбника. В Україні не лише зрізали і топтали високі колоски, а нищили все на полі під корінь, аби воно не налилося національним свідомим колосом; голодом морили цілі села, завозили чужинців в опустілі хати, модернізували соціум. А сьогодні їхні діти заявляють: «Мы здесь родились, это наша земля, надо модернизировать экономику, Конституцию, всю нашу страну». Вони правильно кажуть, але це не аргумент, бо зловмисно забувають, що їхні батьки, діди чи прадіди прибули сюди у військовому обозі.
Повертаючись до нашої теми, до рідного Мшанця, я себе і вас запитую: скажіть, будь ласка, якби в Мшанці був будь-хто з колишніх голів, війтів, старостів, скажімо, Нагина Данько, Грицак Яцько, Сисин Федір, Бардиц Петро, Вовканич Федір, то чи продали б вони олігархам хоч метр квадратний мшанецької землі, лісу для особистого збагачення, як це було злочинно вчинено за часів Незалежності? Якби у нас була сьогодні доба пароха Михайла Зубрицького, вчителя Івана Луцького, панував би їхній моральний авторитет, духовна інтелігентність, то хіба закрилась би Мшанецька бібліотека, школа, чи була б так засмічена річка Мшанка, чи мали б таке бездоріжжя? На жаль, історія не знає висловів «якби».
Шкода, але нині, як папуги, повторюємо підкинутий вислів: маємо те, що маємо, а не те, що повинні б мати. «Якби ви вчилися так, як треба, то й мудрість би була своя», настановляв нас великий Шевченко. З іншого боку, як же вчитимемося, якщо школи перебудовуємо в госпіси? Ви скажете, ми — малі люди, що, мовляв, можемо зробити. Воно, як мовлять в Мшанці, і так, але не цілком. Нам всім треба закарбувати собі слова великого італійця Гарібальді: ми здобули Італію, а тепер творімо італійців. Ставати і стати українцями – це архіважливе завдання і його ні за рік, ні за десять не вирішити. Потрібні покоління, потрібна велика їхня робота.
З огляду на це, у наш час українська нація і кожен українець осібно, насамперед, мають замислитися над найбільш вагомими, як на мене, – доленосними для нації речами. Я не претендую на нововідкриття цих речей. Що більше – на їхній вичерпний список. Я лише намагатимуся привернути до них увагу, аби за нашою суєтою суєт ми задумалися над ними, бо вони свого часу становили життєве кредо для всіх видатних бойків – Івана Франка, Івана Вагилевича, Михайла Зубрицького, як для багатьох інших великих українців, бо всі вони були націоцентричними, всі вони бачили себе під прапором Великої України.
Річ перша. На початку нашого ХХІ сторіччя ми повсюдно чуємо як абсолютну новелу широко поширений заклик: «Думаймо глобально – працюймо локально!». І коли я ще додаю: «Творімо національно-патріотично», то на думку спадає творча праця пароха з села Мшанець – Михайла Зубрицького, – як він зазвичай підписувався на своїх численних публікаціях у Віснику НТШ, що видавався на початку минулого сторіччя у Львові. А коли беру в руки монографію «Бойківщина», підготовлену працівниками Інституту етнографії Національної академії наук України, то бачу, що в ній домінує не лише матеріал, опрацьований Зубрицьким. Переді мною у всій своїй величі постає людина з творчим потенціалом сучасного інституту, котра не просто вивчала побут бойків одного села, а досліджувала життя великого українського етносу, що разом з лемками, гуцулами заселяє Українські Карпати. І робилося це тією великої літери і душі Людиною з любов’ю до України, задля збереження національної ідентичності всього українства, в ім’я його історичної пам’яті за умов колоніальних утисків, етнокультурного зодноріднення і матеріальних негараздів.
У цьому контексті річ друга. Михайло Зубрицький, як і всі видатні бойки, керувався фундаментальним всеукраїнським загальнонаціональним гаслом, яке найвиразніше виокремив Іван Франко: «Кожен думай (виділено нами – С.В,), що на Тобі мільйонів стан стоїть!». Власне, в умінні бачити широке, вагоме для нації – велика мудрість і майбуття розвитку народу і кожного осібно. Недаремно Зубрицький, коли він описує годівлю овець в селі Мшанець, наводить такий епізод. Один ґазда, очевидно бідний, вирішив запропонувати іншому, багатшому, організувати випас овець, тобто тримати «салаш». Зубрицький називає прізвища, але будемо вважати, що я їх забув. На таку пропозицію багач відповів: так ти хочеш, щоб твої ходаки ступали у слід моїх чобіт! Мені цей описаний епізод пригадався, коли нещодавно дивився по телебаченню виступ керівної особи Української автокефальної церкви. На запитання ведучого: чому б вам не об’єднатися з Українською православною церквою Київського патріархату, глава автокефальної відповів: я, мовляв, запропонував Філарету таке об’єднання, на що отримав відповідь: ти — ґудзик, а я — кожух…
Зубрицький не гонорувався своєю справжньою елітарністю, а пишався і відповідально ставився до пастирства як парох села, як вчений-етнограф до фіксації і оприлюднення побуту бойків у площині духовно-культурного життя українства. Михайло Зубрицький, працюючи в Мшанці, запрошував і приймав у себе не лише Івана Франка, а й Володимира Гнатюка, Федора Вовка. Зубрицький – скарб української нації. Він, як і сільський педагог Луцький, що вчителював і вчив не одне покоління, – цей мшанецький Симеренко (відомий український садовод) і Прокопович (автор рамкового вулика) в одній особі – були потрібні селу Мшанець, як село було потрібне їм. Не випадково після виїзду Зубрицького чи вигнання, як це ганебно вчинено з вчителем Іваном Луцьким за радянських часів директором школи Смажелюк, вони втрачали свій творчий потенціал, свій креатив. Щасливий той народ, який в усі часи багатий особистостями, що їх можна назвати інтелігентами, справжньою духовно-інтелектуальною елітою нації та вміє їх шанувати. У Радянському Союзі інтелігенцією вважали тих, хто працював у сфері розумової праці. У такий спосіб ми забули найважливішу функцію інтелігенції – інакодумання, тобто творчо, інноваційно мислити, працювати на поступ нації. На інакодумання як діяльність інтелігента, особливо щодо долі України як самостійної держави, було накладено строге табу. А такі поняття, як інтелектуальний потенціал, інтелектуальний капітал взагалі не були соціалізовані і не прищеплювалися українцям ні в школі, ні в житті.
Нині над Україною, як національною державою титульного народу, що дав назву державі, її питомій мові, культурі, провисає велика небезпека. І над цим кожному патріотові слід задуматися. Нас вчать ставитися до ближнього так, як ви хотіли б, щоб він ставився до вас. Великий гуманіст нашого часу Папа Римський Іван-Павло ІІ повторив слова Ісуса: «Не бійтеся!». Боятися нам не треба, але думати конче потрібно: і з розумом, і з серцем, і самовіддано з душею. Мабуть, слова президента США Кеннеді до американців, аби вони думали не над тим, що Америка дала їм, а що вони дали Америці, актуальні як ніколи для українців. Ми повинні зберегти своє націєтворче середовище, його спроможність духовно-інтелектуально, морально відроджуватися. Інформаційний, освітній, культурний, релігійний простір держави не повинен пригнічувати національне середовище людини, її сім’ї, не зменшувати конкурентоспроможність нації.
Президент України В. Ющенко, перебуваючи у Львові, сказав, що інтелект врятує націю. Я з цим годжуся, однак написав і надрукував статтю: «Інтелект інтелекту не рівня». Злодій також володіє інтелектом. Сталін, Гітлер були креативними людьми, але на що був скерований їхній розум, думка, мораль? Отже, інтелект позитивний тоді, коли він одухотворений, тобто скерований на творення добра для всіх людей. Проте духовність пов’язана не тільки з церквою. Робота вчителя теж духовна. Давати знання, виховувати молодих – це духовна важка праця. І спільнота має цінити свою духовно-інтелектуальну еліту, бо без неї опинимося на узбіччі прогресу, без Луцького не зацвіли б сади в гірському Мшанці. Тому я, говорячи про Зубрицького, паралельно зупинився на доробку Мшанецького вчителя Луцького. Обидва вони щиро працювали на українську національну ідею. І нащадки повинні бути їм вдячні.
Сьогодні чи не всі, особливо ті, хто хоче бути обраним, стати елітою, а еліта з французької означає «вибрані» (тобто це не ті, кого кличуть, а ті, котрих варто кликати, бо вони, як казав Донцов, «луччі» з нас, прийдуть до вашої господи і поцікавляться вашим життям), говорять про національну Ідею. Але ніхто її не визначає. Упівці чітко її сформулювали: «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї». Микола Хвильовий у Харкові також геніально намалював триптих цієї ідеї, наблизивши її до нашого часу, коли вже не треба вмирати, а слід задля ідеї продуктивно і чесно працювати: «Даєш інтелігенцію!», «Геть від Москви!», «Даєш Європу!».
Тому тих, кого кличемо і сподіваємося, що вони прийдуть, маємо насамперед спитати, як вони розуміють сучасні складові Української Національної Ідеї, стратегію розвитку Української держави? А не вибирати за критерієм, бо ВОНА «так файно ся вдягає», не за вдаваним патріотизмом, а за справжньою інтелігентністю, розумом та працьовитістю твердих бойків (Франка, Зубрицького, Луцького і багатьох інших), котрі заодно були Великими Українцями. Це мають бути люди, що втілюватимуть в життя загальнонаціональну ідею, яка, на наш погляд, нині має таку формулу: «Україна – соборна, українська, гідна людини і нації». З цим гаслом погодяться і підтримають усі бойки, ті, що на материнській землі, і ті, що насильно були депортовані в Донеччину, розсіяні на західних землях Польщі і по цілому світу. І не шукаймо підтримки в тих модерних мудрагелях, котрі епатажно віддають українські території, буцімто задля збереження ексклюзивності Галичини, особливості її менталітету. Мені особисто, як сподіваюсь і вам, потрібна не лише Галичина, а й Велика Україна. Саме так називала моя мама, так завжди називали предки бойків всю Україну! І коли нині біля Українського дому голодують за нашу рідну мову, то ми ригористично вимагаємо не денаціоналізувати далі українців. Буде українська – будуть бойківський, гуцульський, лемківський та інші її діалекти; будуть Українська Нація та її Державність.

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України
м. Львів